ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

У ДДМА відбудеться міжнародна конференція «Важке машинобудування. Проблеми та перспективи розвитку»
1.jpg

XXІІ Міжнародна науково-технічна конференція «Важке машинобудування. Проблеми та перспективи роз...

Понеділок, 06 травня 2024
55-е місце в рейтингу SCOPUS
1.jpg

Оприлюднено щорічний рейтинг українських вишів за показниками даних наукометричної бази Scopus. ...

П'ятниця, 03 травня 2024
Українська ідентичність в умовах європейської інтеграції
1.png

Саме ця тема піднімалася на засіданні політологічного клубу ДДМА, яке відбулося 2 травня. Тема у...

Четвер, 02 травня 2024
Спортсмени ДДМА здобули медалі на змаганнях з греко-римської боротьби
2.jpg

Чемпіонат України U-20 з греко-римської боротьби проходив у м. Тячів 25–26 квітня. У змага...

Середа, 01 травня 2024
Інтерактивний захід до Дня Академії
3.jpg

Шановні здобувачі освіти, викладачі, співробітники! Запрошуємо вас доєднатись до інтерактивного ...

Середа, 01 травня 2024

«У ВАЛІЗУ НЕ ВМІЩАЄТЬСЯ ЖИТТЯ…»

olga.png

Я поїхала з Краматорська за два тижні до початку повномасштабної війні. З маленьким рюкзачком за спиною. Їхала в Харків, і в думках промайнуло – а що, як я востаннє бачила свій дім?

Сьогодні я вперше зайшла до своєї хати. Кожну клітинку пройняла покинутість і спустошення. Я намагалась забрати найцінніше. Але, виявилось, у валізу не вміщається ЖИТТЯ. Запакувала те, що має значення і пам’ять. Але далеко не все.

Знову думаю, чи востаннє я бачу свій дім? І так щемить, так болить, на душі так ті кішки шкребуться, що хочеться вити. І соромно. Бо ж, хай їм грець, тим речам і стінам, головне, що жива мама. І тато. І кішка. І я.

Але ж то не в матеріальному справа. І хоч як себе не переконуй – боляче. За все боляче. Кричати хочу. Вити хочу.

За два місяці жодного поста не написала. Бо не маю я слів для своїх відчуттів. Бо мені зле, як і всім. І самотньо. І страшно.

А всі слова пусті. Не передають.

Серце зніміло.

Я не сприймаю новини про загиблих побратимів, бо просто відмовляюсь вірити. І насправді вже не можу відчути.

Мама двічі за цю велику війну прощалася зі мною, як назавжди, бо проводжала працювати в зону війни.

Сьогодні серед усього, я забрала листа, якого написала їй 8 років тому. Перед самою першою поїздкою на фронт. Лист був на випадок «якщо».

Кожне слово в ньому й досі актуальне.

Я би не зробила іншого вибору.

Фото за день до початку – 23 лютого 2022.

Ольга Коновалова