ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

Спортсмени ДДМА – кандидати на участь в Олімпійських іграх
3.jpg

Наші атлети наполегливо продовжують підготовку до найголовніших змагань своєї кар’єри – Олімпійс...

П'ятниця, 03 лютого 2023
А ви перейшли на українську?
3.png

За результатами опитування в додатку «Київ Цифровий» з початку повномасштабної війни 33% киян пе...

Четвер, 02 лютого 2023
Ще одна золота медаль у змаганнях зі штовхання ядра
4.jpg

Третю перемогу за січень здобула спортсменка ДДМА Марія Ларіна, яка навчається на 2-му курсі спе...

Середа, 01 лютого 2023
Дві «бронзи» вибороли спортсмени Академії
1.jpg

В Ужгороді Закарпатської області 19–22 січня відбувся чемпіонат України з боротьби (U23) греко-р...

Вівторок, 31 січня 2023
Старовинна легенда про українську мову, яку наші бабусі розповідали дітям
3.jpg

Ділив Бог між народами землю і дарував їм мови. Роздав усе, що мав, і сів відпочивати. Аж тут пі...

Понеділок, 30 січня 2023

«У ВАЛІЗУ НЕ ВМІЩАЄТЬСЯ ЖИТТЯ…»

olga.png

Я поїхала з Краматорська за два тижні до початку повномасштабної війні. З маленьким рюкзачком за спиною. Їхала в Харків, і в думках промайнуло – а що, як я востаннє бачила свій дім?

Сьогодні я вперше зайшла до своєї хати. Кожну клітинку пройняла покинутість і спустошення. Я намагалась забрати найцінніше. Але, виявилось, у валізу не вміщається ЖИТТЯ. Запакувала те, що має значення і пам’ять. Але далеко не все.

Знову думаю, чи востаннє я бачу свій дім? І так щемить, так болить, на душі так ті кішки шкребуться, що хочеться вити. І соромно. Бо ж, хай їм грець, тим речам і стінам, головне, що жива мама. І тато. І кішка. І я.

Але ж то не в матеріальному справа. І хоч як себе не переконуй – боляче. За все боляче. Кричати хочу. Вити хочу.

За два місяці жодного поста не написала. Бо не маю я слів для своїх відчуттів. Бо мені зле, як і всім. І самотньо. І страшно.

А всі слова пусті. Не передають.

Серце зніміло.

Я не сприймаю новини про загиблих побратимів, бо просто відмовляюсь вірити. І насправді вже не можу відчути.

Мама двічі за цю велику війну прощалася зі мною, як назавжди, бо проводжала працювати в зону війни.

Сьогодні серед усього, я забрала листа, якого написала їй 8 років тому. Перед самою першою поїздкою на фронт. Лист був на випадок «якщо».

Кожне слово в ньому й досі актуальне.

Я би не зробила іншого вибору.

Фото за день до початку – 23 лютого 2022.

Ольга Коновалова