ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

Студентське самоврядування ДДМА взяло участь в обласному проєкті «Ми є. Були. І будем ми!»
2.jpg

Могутнім відгомоном сивої давнини лунають слова великого українського письменника Івана Павлович...

Середа, 21 лютого 2024
Залишаємося гідними своїх Героїв!
1.png

День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого на знак пам’яті про громадян, які...

Вівторок, 20 лютого 2024
Двигуни безпілотників стануть надійнішими
2.jpg

У 2023 році від Донбаської державної машинобудівної академії в щорічному конкурсі фундаментальни...

Вівторок, 20 лютого 2024
19 лютого – День Державного Герба України
1.jpg

Сьогодні відзначається День Державного Герба України. Саме 19 лютого 1992 року Верховна Рада Укр...

Понеділок, 19 лютого 2024
Золота нагорода на міжнародних змаганнях з тхеквондо
2.jpg

Міжнародні рейтингові змагання з тхеквондо (ВТФ) «Austrian Open 2024» відбулися 3–4 лютого в міс...

П'ятниця, 16 лютого 2024

«У ВАЛІЗУ НЕ ВМІЩАЄТЬСЯ ЖИТТЯ…»

olga.png

Я поїхала з Краматорська за два тижні до початку повномасштабної війні. З маленьким рюкзачком за спиною. Їхала в Харків, і в думках промайнуло – а що, як я востаннє бачила свій дім?

Сьогодні я вперше зайшла до своєї хати. Кожну клітинку пройняла покинутість і спустошення. Я намагалась забрати найцінніше. Але, виявилось, у валізу не вміщається ЖИТТЯ. Запакувала те, що має значення і пам’ять. Але далеко не все.

Знову думаю, чи востаннє я бачу свій дім? І так щемить, так болить, на душі так ті кішки шкребуться, що хочеться вити. І соромно. Бо ж, хай їм грець, тим речам і стінам, головне, що жива мама. І тато. І кішка. І я.

Але ж то не в матеріальному справа. І хоч як себе не переконуй – боляче. За все боляче. Кричати хочу. Вити хочу.

За два місяці жодного поста не написала. Бо не маю я слів для своїх відчуттів. Бо мені зле, як і всім. І самотньо. І страшно.

А всі слова пусті. Не передають.

Серце зніміло.

Я не сприймаю новини про загиблих побратимів, бо просто відмовляюсь вірити. І насправді вже не можу відчути.

Мама двічі за цю велику війну прощалася зі мною, як назавжди, бо проводжала працювати в зону війни.

Сьогодні серед усього, я забрала листа, якого написала їй 8 років тому. Перед самою першою поїздкою на фронт. Лист був на випадок «якщо».

Кожне слово в ньому й досі актуальне.

Я би не зробила іншого вибору.

Фото за день до початку – 23 лютого 2022.

Ольга Коновалова