ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

«Срібло» на чемпіонаті України з легкої атлетики
1.jpg

Чемпіонат України з легкої атлетики серед молоді відбувся 17–18 червня у місті Львів. У зм...

П'ятниця, 20 червня 2025
У МОН назвали спеціальності, які втратять актуальність: абітурієнтів закликали уважно обирати майбутню професію
2.jpg

У Міністерстві освіти і науки вказали на спеціальності, які незабаром втратять актуальність. Тож...

Четвер, 19 червня 2025
ВШАНОВУЄМО ПАМ’ЯТЬ ВИПУСКНИКІВ АКАДЕМІЇ, ЯКІ ПОЛЯГЛИ ЗА УКРАЇНУ
1.jpg

Під час виконання бойового завдання загинув випускник ДДМА Владислав Рибак.

Середа, 18 червня 2025
250 років з часів зруйнування Запорізької Січі
1.jpeg

15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ (Гетьманщ...

Понеділок, 16 червня 2025
У Міносвіти закликали випускників шкіл зробити річну паузу перед вступом до вишу
2.jpg

Україні, та й не лише Україні, нині найбільше потрібні спеціалісти виробничої сфери – меха...

П'ятниця, 13 червня 2025

«У ВАЛІЗУ НЕ ВМІЩАЄТЬСЯ ЖИТТЯ…»

olga.png

Я поїхала з Краматорська за два тижні до початку повномасштабної війні. З маленьким рюкзачком за спиною. Їхала в Харків, і в думках промайнуло – а що, як я востаннє бачила свій дім?

Сьогодні я вперше зайшла до своєї хати. Кожну клітинку пройняла покинутість і спустошення. Я намагалась забрати найцінніше. Але, виявилось, у валізу не вміщається ЖИТТЯ. Запакувала те, що має значення і пам’ять. Але далеко не все.

Знову думаю, чи востаннє я бачу свій дім? І так щемить, так болить, на душі так ті кішки шкребуться, що хочеться вити. І соромно. Бо ж, хай їм грець, тим речам і стінам, головне, що жива мама. І тато. І кішка. І я.

Але ж то не в матеріальному справа. І хоч як себе не переконуй – боляче. За все боляче. Кричати хочу. Вити хочу.

За два місяці жодного поста не написала. Бо не маю я слів для своїх відчуттів. Бо мені зле, як і всім. І самотньо. І страшно.

А всі слова пусті. Не передають.

Серце зніміло.

Я не сприймаю новини про загиблих побратимів, бо просто відмовляюсь вірити. І насправді вже не можу відчути.

Мама двічі за цю велику війну прощалася зі мною, як назавжди, бо проводжала працювати в зону війни.

Сьогодні серед усього, я забрала листа, якого написала їй 8 років тому. Перед самою першою поїздкою на фронт. Лист був на випадок «якщо».

Кожне слово в ньому й досі актуальне.

Я би не зробила іншого вибору.

Фото за день до початку – 23 лютого 2022.

Ольга Коновалова