ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

Української мови в освітньому середовищі стає менше
3.jpg

Такого висновку дійшла Державна служба якості освіти за результатами моніторингу щодо забезпечен...

Вівторок, 05 листопада 2024
Триває біговий челендж «Миля Сафронова» на честь випускника ДДМА
2.jpg

Біговий клуб «Донеччина» за підтримки Обласного центру фізкультурно-оздоровчої роботи та Крамато...

Понеділок, 04 листопада 2024
Мобілізація студентів у листопаді 2024: кому можуть видати повістку
1.jpg

Мобілізація студентів в Україні у 2024 році проводиться згідно з законом №10449. Більшість учнів...

П'ятниця, 01 листопада 2024
На жовтневому засіданні Вченої ради ДДМА
3.jpg

На жовтневому засіданні Вченої Ради ДДМА були вирішені актуальні питання функціонування Донбаськ...

Четвер, 31 жовтня 2024
Вітаємо ювілярку!
2.jpg

Ректорат, профком і медіагрупа «Академія» щиро вітають ювілярку жовтня 2024 року:

Четвер, 31 жовтня 2024

Хлопець у військовій формі

1.jpg

Не дивина зараз. Нещодавно я зустріла його в міжміській маршрутці. Ми їхали поруч і я стала свідком незручної ситуації, яка відбулася між чоловіком за кермом і чоловіком у військовій формі.

У цій публікації я називатиму цього молодого чоловіка у військовій формі «хлопцем».

Водій почав збирати гроші за проїзд, коли з'ясувалося, що хлопець забронював напередодні місце і мав їхати безкоштовно, як учасник бойових дій.

Але у водія була інша інформація. У його папірці було чітко відзначено, що два учасники бойових дій в автобусі вже є, а цим хлопцем заброньована поїздка в зовсім інший час.

У салоні авто – напруга, і хлопець ввічливо запитує, чому так сталося, адже він бронював поїздку саме на цей час.

Водій пропонує з'ясовувати це з оператором і голосно запитує: «Будемо виходити чи платити?».

У цей момент я відчула, як в мені все стискається.

Хлопець спокійно сказав, що він їхатиме.

Дістав гроші і заплатив за проїзд чималу суму.

А потім він подзвонив оператору і попросив прослухати запис дзвінків. Сказав точний час, коли телефонував, і пояснив ситуацію.

Я чула цю розмову, бо сиділа поруч. І я була вражена тим, ЯК він розмовляв. Жодного натяку на претензію, ніякої агресії. Намір прояснити ситуацію, але готовність прийняти її будь-якою.

Я дивилась на нього – спокійного, ввічливого, вдячного. Ні краплі наглості, жодних вимог і жорсткості.

Я відчувала, як моє серце заповнює щось дуже тепле і людяне. Хоч остання характеристика і не є показником нас, як біологічного виду.

Згодом з'ясувалося, що оператор помилився. Перед хлопцем вибачилися, але повернення грошей залишилося під питанням і мало бути з'ясовано з керівництвом.

Через деякий час йому зателефонували. Не знаю, хто це був. Можливо, його командир або побратим. Розмовляли про якісь документи з їхньої бригади.

З цієї розмови я остаточно зрозуміла: цей хлопець дійсно воював.

І в цей момент відбулося щось важливе.

По-перше, я дістала гроші, щоб попросити цього хлопця взяти їх.

По-друге, у цей момент водій обернувся і сказав дещо (про це далі).

По-третє...

Я згадала, як мій брат говорив мені більш як рік тому: «Ти хвилюєшся за мене, хочеш, щоб я був у безпеці, а про інших ти думаєш? Тут є молоді хлопці, які ще зовсім життя не бачили».

У цю мить у маршрутці я раптом згадала ті гарячі молитви, у яких я зверталася до Бога, і просила за УСІХ, хто на фронті. У той момент у моєму серці не було меж. Усі Вони були в ньому – огорнуті глибокою любов'ю, вдячністю і наміром вберегти. Таким дивовижним і таким забутим почуттям.

Можливо, намір вберегти не завжди є правильним. Але правильним є те, що ми значно більші, ніж думаємо про себе. Що ми не обмежуємося лише своїм его.

Хлопець у військовій формі раптом нагадав мені все це. Цей хлопець, імені якого я не знаю, увійшов у моє серце, і нагадав про важливе.

Доки ми хвилюємося суто про себе, доки дбаємо лише про «своїх» близьких, «інші» лишаються химерними та абстрактними. Ми можемо наділити їх будь-якими якостями у своїй уяві. Десь там, на фронті, вони нам чужі і ніяк не торкають наше серце. І серце спить.

Не всі хочуть, щоб серце було пробудженим. Бо тоді воно буде здатне відчувати біль.

Але не відчувати – значить не жити. Серце, що не відчуває, не знає ні болю, ні любові, ні радості.

Іноді «випадкові» Зустрічі та ситуації пробуджують усвідомлення, що вони не «чужі». Вони – близькі. Іноді – у самому серці. Живому. Чистому. Люблячому. А про тих, хто в серці, хочеться потурбуватися якнайкраще. Хочеться допомогти зберегти і їхнє серце. І для цього нічого не шкода.

Та де саме вони будуть – у серці чи на периферії свідомості – залежить не від випадку, не від ситуації. А лише від нашого власного вибору.

Р.S. А водій обернувся і сказав: «Подзвонив оператор, вони помилилися, візьміть гроші».

Ця історія не про гроші. Хоч і про них також.

Ця історія багато про що. А про що вона саме для вас – відчуйте та усвідомте самі.


Світлана Німак (Калиниченко),
кореспондентка медіагрупи «Академія»,
випускниця ДДМА 2006 року,
переможниця конкурсу молодих журналістів газети «Східний проєкт»