ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

Зміни в розкладі занять
2.png

Увага! Розклад занять для студентів денної форми навчання оновлено!

Неділя, 02 жовтня 2022
З днем працівника освіти!
1.jpg

Шановні освітяни! Нехай ваша праця завжди користується заслуженою повагою в суспільстві й знаход...

Субота, 01 жовтня 2022
Конференція трудового колективу поновила склад Вченої ради
gerb.jpg

Робота під час війни передбачає зміну або поновлення в складах керівних і дорадчих органах Акаде...

П'ятниця, 30 вересня 2022
Ще одна медаль у скарбничці нашого тхеквондиста Артема Гарбара
1.jpg

З 27 по 29 вересня в столиці Албанії місті Тірана проходить чемпіонат Європи з тхеквондо ВТФ, U-...

Середа, 28 вересня 2022
Вітаємо Сергія Ковалевського з ювілеєм!
1.jpg

27 вересня виповнилося 70 років доктору технічних наук, професору, завідувачу кафедри інноваційн...

Вівторок, 27 вересня 2022

Назавжди український Донбас

29.png

Те, що наше місто є українським, після 2014 року мало в кого з містян викликає сумніви. Але й досі є стереотипи, що на Донбасі одні сепаратисти. Цікавою розповіддю про руйнування цих стереотипів поділився військовослужбовець ЗСУ Павло Вишебаба, до речі, який родом з Краматорська. Задля більшої атмосферності ми зберегти оригінальний стиль написання.

«У моїй бригаді багато хлопців з заходу України, які до війни не бували на сході. Більше того – є такі, що ніколи не виїжджали зі своєї області. Або їздили до Європи, але ще не бачили на власні очі навіть Київ, не те що Дніпро, Харків  чи Донеччину.

Дорогою на схід мені здавалося, що наша техніка так тяжко і повільно їде, бо разом з військовими баулами ці хлопці прихопили занадто важкий багаж стереотипів про Донбас. Техніка його ледь витримувала, як і я.

«Там йоб*ні сєпари, не вздумайте спілкуватись з ними, позиції здадуть, наводку кинуть», – отакі розмови можна було почути.

Мене, того що з Краматорська, вони сприймали як чудасію, мовляв, навіть незаряджена рушниця може раз вистрілити.

Отже, приїхали ми на Донбас, окопалися, і мене, як місцевого, разом з двома хлопцями з заходу країни відправляють у найближче село за продуктами. Наше, українське, не окуповане село.

Я в них сталкер, проводжу їх у Зону. Хлопці йдуть, як на спецоперацію: каски, броніки, ріжки в автоматах, БК напоготові, пальці на зброї. Дивляться пильними поглядами, вслухаються в звуки. Подивишся з боку – морські котики на завданні, не інакше.

Ну а в селі що – бабці на велосипедах, дід з «Жигулями» їб*ться, тітки саджають квіти перед домом. (Не картоплю, Карл, квіти!)

Усі до одного з нами вітаються. Не тому, що ми такі гарні, просто в селі прийнято вітатися. Тим більше тут з пари тисяч мешканців залишилось трохи більше сотні, побачив людину – уже добре.

Магазини не працюють, ми це знали, але раз на тиждень приїжджає машина «з континенту», як тут кажуть, і продають їжу з багажника. Ми як раз рухаємось до неї.

Продукти привозять двоє місцевих – батько й син, їхня машина забита борошном, цукром, макаронами й злаками. Є сигарети, чай, кава, шоколад. Ціни можна було помножувати на два, за оспіваними лібертаріанцями законами ринку, але продавці цього не роблять. Думаю, після війни цей батько, що привозить продукти в усі навколишні села в гарячих точках, легко може виграти вибори на голову ОТГ, настільки йому вдячні люди.

Ми підходимо до юрби навколо машини, і мої морські котики в шоці – батько й син спілкуються суржиком, а всі літні люди – українською. Вони починають говорити одночасно:

  • Хлопці, ідіть без черги! Іванівна, ану відійди, машину собою закрила!
  • Яка ситуація, захоплять нас, чи не захоплять?
  • Вам дати «закатку» (консервацію)? Як далеко росіяни?

Одна бабця чомусь починає плакати. Ми швидко й скромно скупляємось, тільки необхідне й шоколадку.

Дізнаємось, що в селі не працює нічого, світло постійно вирубає через обстріли. Коли в чиюсь хату влучає російська ракета, як правило уночі, то пожежу навіть не гасять, щоб не наражатись на небезпеку. Хата самотньо догорає, а зранку дзвонять господарям і повідомляють, що вертатись їм більше немає куди.

Ми заспокоюємо, що ми поруч, радимо виїжджати, але розуміємо, що дарма, і йдемо.

За нами йде жінка років так за шістдесят. Жінка, яка не знає, чи привезуть у село наступну пенсію. І протягує нам 500 гривень:

– Синочки, дякуємо вам за захист. Візьміть, купите собі шоколад чи сигарети, що хочете.

Коли ми повернулись і розповідали нашим цю історію, – як ми не присягалися, що так і було, нам не вірили.

Звісно, гроші ми не взяли.

Йшли назад мовчки, правда грюкотіло добряче – це руйнувалася затишна картинка світу моїх морських котиків, у якій «на Донбасі сєпари накликали російській мір, а ми вигрібаємо». Тепер світогляд треба було в цьому місці будувати заново, тому й мовчали – думали. Я не заважав.

Наступного тижня сталкером призначили іншого, і хлопці принесли нову історію: що дідусь сімдесяти з гаком років випрошував у них гранату. Мовляв, воювати не може, але якщо росіяни зайдуть у село, то зможе разом із собою підірвати їхніх солдат. Але цього діда на власні очі не бачив, не буду стверджувати. Проте думаю, що й це правда».