Донбаська державна
машинобудівна академія

***

Де безкінечність зливається з простором,
Там, де не має початку й кінця,
Проміж думок, сновидінь, часу гострого
Відповідь буде шукати душа…
Там, де про вічність планети мовчатимуть,
Де розчиняються грані хвилин,
Істини світу тебе зустрічатимуть.
Будеш з собою один на один…
Так гіпнотично притягнешся силою,
Космос триматиме тіло твоє.
В тонкому промені від світла білого
Раптом ти знову побачиш мене…

Ася Люта, доцентка кафедри АВП

***

Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев'яні розп'яття, золочені муляжі.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім'я своє.

Сергій Жадан

***

«У вирі світів я летіла крізь зорі».
«Із швидкістю світла?» «Ні. Тільки Землі.
Дивилася в очі людей прозорі.
І часто не бачила душі гнилі…»
«Політ був яскравим?» «Так, інколи сірим.
Я бачила щастя. А також і біль.
І завжди вело мене світло біле.
Сигналізувало мені звідусіль».
«І як ти трималась?» «Я просто хотіла
Лиш бачити в людях не злість, а добро.
І з розчаруванням я далі летіла
Шукати гармонію, мудрість, тепло…»
«І як результати?» «Я все зрозуміла.
Не треба чекати, просити, – лети!
Це світло – твоє! Як би ти не хотіла, –
Не змусиш нікого. Ти просто світи!
І швидкість польоту зростатиме різко,
Бо більше не треба «залежати від».
Це світло не десь, воно тут, дуже близько,
В середині тебе – до себе політ!
І ось я знайшла. Я нарешті пізнала
Ту істину, що я шукала в зірках…
Із швидкістю світла тепер я злітаю.
Побачимось. Тільки вже в інших світах…»

Ася Люта, доцентка кафедри АВП

ПЛЮС

Як ти? – не буду тебе питати.
Довгі подробиці – атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.

Курс на життя зараз не дорожчий
за нафтовий барель, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо –
просто постав тут плюс.

Маєш, напевно, чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія – плюс.

Павло Вишебаба

***

Обридли всі ерзаци і абзаци,
щоденний треш без чуда і легенд.
І весь цей діалог цивілізацій,
де бомба як останній аргумент.

Політики, учеплені за владу.
Глобальний світ, залежний від нікчем.
Обридло все. І хочеться в Елладу,
де ще боролись словом і мечем.

Ліна Костенко

***

У нас вже підриваються на мінах.
В полях по обрій брухту і броні.
У нас стрічають люди на колінах
своїх убитих хлопців на війні.
Росли, росли – і виросли хлоп’ята.
Чиїсь кохані і чиїсь сини.
Щоб Україна не була розп’ята,
пішли боротись, – хто ж, як не вони?!
Господь їм сил подвоїв і потроїв.
Здолали все, подужали заброд.
Так виникає нація героїв.
Так постає з населення народ.

Ліна Костенко

***

Я проживала багато життів, як та кішка.
Воскресала знов і знов. Тихо. Нишком.
Але, боже, скільки ж в мене було сил
Вірити знов, далі йти, здуваючи горісті пил
З серця назустріч любові.
Але на цей раз я більше не хочу болі.
Нарешті знайшла я свою межу.
Зачинила двері коханню. Просто живу.
Бо не можу більше –
В серці занадто багато тріщин.
І я нарешті знайшла спокій на самоті.
Відчуваю лиш світло в своїй душі.
Більше немає болю, нема нових тріщин.
Це вже не мої історії – інших.
Це відчуття дуже цінне, рівне,
Щоб знов проміняти його на щось негативне, дивне.
Я більше не хочу. Точніше більше не можу…
Із плюсів: спокійно, з розуму теж не сходжу.
Лише рівновага та світло, але не надії,
Це світло моє, це тліє вугілля
Серця мого, що догоріло.
Чи спалахне воно знов? Можливо.
Ніколи не кажи «ніколи»…
Я просто живу
Й пливу за течією долі,
В яку не вірю – сама все пишу.
Але якщо в тебе нема свого світла –
Не треба. Без нього рослина не квітне.
В мене є ще мої крихти, які берегу,
Якими ділюсь. Завжди. Поки живу.

Ася Люта, доцентка кафедри АВП