ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

Нові перемоги наших тхеквондистів
1.jpg

Студенти ДДМА, майстри спорту міжнародного класу з тхеквондо Артем та Андрій Гарбари додали до с...

П'ятниця, 19 квітня 2024
Студенти ДДМА вчилися робити перші кроки в кар’єрі
14.jpg

Здобувачі вищої освіти ДДМА сьогодні, 18 квітня, узяли участь в онлайн-тренінгу Донецького облас...

Четвер, 18 квітня 2024
В Академії відбулася Міжнародна конференція «Молода наука – роботизація і нанотехнології сучасного машинобудування»
1.jpg

Щорічна Міжнародна молодіжна науково-технічна конференція «Молода наука – роботизаці...

Четвер, 18 квітня 2024
17 квітня – День вільних людей у Краматорську
1.jpg

Десять років тому Краматорськ рішуче виступив проти російської окупації. 17 квітня 2014 року, уж...

Середа, 17 квітня 2024
Перемога на чемпіонаті України з самбо
3.jpg

Змагання Чемпіонату України з самбо серед студентів відбулися 10–12 квітня 2024 року у м. ...

Вівторок, 16 квітня 2024

Окупація – страшний сон, зрозуміти і поспівчувати може лише той, хто сам через це все пройшов

1.jpg

Розповідь нашої землячки, адже на сьогодні всіх людей в Україні можна вважати земляками, з важливими думками, якими вона хоче поділитися зі всіма, хто її ПОЧУЄ.

Багатьом з нас відомі її відчуття, коли людина повертається з окупованої території на підконтрольну Україні територію і бачить інше життя, де не бігають дебіли з автоматами, показуючи, що вони хазяї життя, не хапають на вулиці за нашу мову, за слова любові до нашої української землі, а синьо-жовтий прапор може вільно майоріти над нашими головами.

На сьогодні пройшло вже півтора року повномасштабної війни. І в декого відчуття небезпеки, які були в перші дні війни, притупилися. ЗСУ дали добре по пиці знахабнілим московітам. Бажання допомогти ЗСУ і наблизити ПЕРЕМОГУ для декого стали не першочерговими.

На жаль, людина до всього звикає. А от ті, хто вирвався з тої клоаки, сприймають наше життя з великим болем…

ПОЧУЙТЕ!

Виїхала два тижні тому. Мрія про волю збулася. В окупації було нестерпно і кожну хвилину я мріяла про ковток вільного українського повітря, але виїхати не могла з дуже вагомих причин. Не бачила рідну дитину більше року. Думала, що жити стане легше, зможу і на волі допомагати тим, хто воює, після того, як швидко прийду до тями, відійду від жахіть руzzкого «миру».

Уперше побачила нашого захисника на Львівському вокзалі. Розридалася. Потім ще одного і ще... кожного разу мурахи і сльози на очах... і безкінечна вдячність за те, що жива... що завдяки тим, хто відстоює свою землю, маю волю і національність. Дуже боялася виїжджати. Боялася того, що надто довго була в неволі і не зможу жити вже звичайним мирним життям. Що не зможу не думати про хлопців, які там...

Сиджу на лавці і дивлюся... люди ходять повз тих, хто пішов захищати нашу Україну з абсолютно кам'яними обличчями. Так, ніби нічого не відбувається, так, наче в Україні мир і добробут і наче їх мирне життя залежить не від тих, хто фронт тримає, а від них самих. Прикро, гидко, боляче, неприємно, розриває. Різні світи. Ледве стримую себе, щоб не почати ревіти і з вдячністю обіймати кожного, хто проходить у формі збройних сил... замість того, тримаю себе в руках і закусюю в розпачу губу... не знаю, с чого почати розмову, стидаюся підійти і заговорити, подякувати, сказати, що вірю і пишаюся... десятки, сотні, тисячі емоцій! Замість підтримки і вдячності в цей самий момент розумію, що можу лише розревітися від емоцій, які переповнюють мене на даному етапі життя, і втікти, як мале дівча... Потрібен час. Потрібні сили. Потрібне відновлення.

Часто спілкуюся з близькими мені хлопцями, що на нулі. Знаю, як тяжко їм, знаю багато історій, від яких по ночах виєш вовком. Знаю, що на душі і в сім'ї  декотрих, знаю, ким вони були до війни, як все полишили і як вони лише ЗАРАДИ СПОКОЮ І ЦІЛОСНОСТІ мирного населення тримають стрій і віддають життя, чуєте – ЖИТТЯ за нашу свободу!

Маючи тепер то все на думці і в серці, хочу звернутися до співгромадян нашої країни, яка густо залита кров'ю хлопців:

«Люди, прокиньтеся! Не робіть вигляд, що нічого не відбувається. Якщо ваша територія не під обстрілами і щодня у вашому місті не гине сотнями цивільне населення і наші воїни – то не значить, що треба сидіти в ресторанах, гульбенити в клубах, і дивитися немов крізь стіну на всіх, кого зустрінете у воєнній формі. Плетіть сітки, організовуйте збори, в'яжіть шкарпетки, купляйте і передавайте ліки на фронт, та просто привітайте зустрічного учасника бойових дій і подякуйте за можливість дихати вільним повітрям і гуляти мирним містом».

Зустріла жінку з Ізюму. Ще одна зламана доля. Ще одні пусті, наповнені сльозами очі. Розговорилися. Обійнялися. Побажали одна одній мирного неба і жити стало трохи легше... Треба єднатися, підтримувати одне одного, допомагати принаймні теплим словом, яке інколи варте більшого, ніж деякі дії, адже ціль і ворог у нас єдині. Чомусь навіть війна нас цього не навчила... прикро, соромно, боляче...

Євгенія Пікуль