ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

10-а річниця від початку російсько-української війни
1.jpg

10 років тому, у лютому 2014 року, російська федерація розв’язала війну проти України. Вор...

Субота, 24 лютого 2024
МОН ЗАТВЕРДИЛО КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН ПРОВЕДЕННЯ НМТ-2024
3.png

Наказом Міністерства освіти і науки України затверджено календарний план організації та проведен...

Четвер, 22 лютого 2024
Студентське самоврядування ДДМА взяло участь в обласному проєкті «Ми є. Були. І будем ми!»
2.jpg

Могутнім відгомоном сивої давнини лунають слова великого українського письменника Івана Павлович...

Середа, 21 лютого 2024
Залишаємося гідними своїх Героїв!
1.png

День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого на знак пам’яті про громадян, які...

Вівторок, 20 лютого 2024
Двигуни безпілотників стануть надійнішими
2.jpg

У 2023 році від Донбаської державної машинобудівної академії в щорічному конкурсі фундаментальни...

Вівторок, 20 лютого 2024

Тяжелее всего – ждать

 2.jpg

Перші дні війни

24.02.22

Сирена вила весь ранок. Пощастило, що в нас тільки сирена.

Батьки – на Сході України, у Слов'янську. Я – у Львові. Друзі – по всій країні.

Має бути страшно. Але всередині мене тихо. Жодних емоцій.

У критичні моменти я перетворююсь на робота. Це мій механізм захисту.

10.00. Кладу в рюкзак паспорт, воду та спортивні резинки, які, якщо що, зможу використовувати як джгут.

Виходжу до міста. Величезні черги до аптек, магазинів, навіть до центрів, де роблять ПЛР. Черги на заправках, затор на виїзд зі Львова починається з центру міста. Але найгірше з банкоматами. Банки не працюють, банкомати видають обмежену суму грошей. Картки Моно не приймає взагалі. Курс в обмінках зашкалює.

Люди знову скуповують туалетний папір, гречку та воду. Хоча, як на мене, логічніше купувати шоколад, сало й горілку – калорійно, зберігається довго і без холодильника.

Що я можу зробити?

Я можу підбадьорити близьких. Можу підтримати друзів. Можу допомогти армії.

І ще можу допомогти собі. Залишаючись з холодною головою, не піддаючись паніці й фільтруючи інформацію.

Я планую робити те, що роблю щодня. А ще допомагати тим, кому це потрібно. І просити про допомогу, якщо це буде потрібно мені.

Вірю в нас.

Все буде Україна!

 

Зараз ми Нація, якою можна пишатися

28.02.22

– Женя, если будешь в церкви, помолись за нас.

– Сейчас я верю в наше ЗСУ больше, чем в Бога…

Потім наша розмова обірвалася, бо в Харкові знову почали стріляти й подруга побігла до укриття. А я ще довго дивилася у вікно на поки що мирний Львів.

Я помолюся. За Київ та Харків. За Волноваху. За Нову Каховку. За всю Україну. Якщо віра комусь допомагає, я помолюся, мені не важко.

А потім допоможу армії. Чим зможу. Нехай мій внесок буде маленький, але він буде.

Зараз я вірю в наших людей так, як ніколи раніше. Зараз ми не Схід та Захід. Зараз ми Нація, якою можна пишатися.

 

Тяжелее всего – ждать

09.03.22

Тато зітхає в трубку, а моє серце стискається. Ми говоримо хвилин 40. Так довго ми говорили по телефону лише кілька разів у житті... Він намагається триматися, але по голосу чути, як йому важко.

Вони у Слов'янську. Вони, як ніхто, пам'ятають 2014-й. Обстріли та вибухи. Барикади. Війська на території міста. Вони жили три місяці без води, світла та практично без мобільного зв'язку.

Я у Львові. Ми говорили коротко та фактами. Як справи – нормально – окей. Вони переконували, що все добре, аби я не хвилювалася. Але я чула ті чортові ракетні вибухи на тому кінці телефону...

Ми побачилися через місяці. Більше сивого волосся, більше зморшок, страх від кожного звуку. Вони змінилися. Але Слов'янськ звільнили. Вісім років вони мешкали під мирним небом України. Перестали здригатися від різкого звуку, знову навчилися радіти життю, почали подорожувати світом.

  1. Вони у Слов'янську. Я знову у Львові. Я з жахом читаю про розбомблений за 50 км від них Ізюм. Вони чують вибухи від ракет у сусідньому Краматорську. І сирени. Вони виють годинами. А мені раз за разом приходить сповіщення – у Слов'янську повітряна тривога.

Найважче – чекати.

Чекати на ракетні удари. Чекати на дзвінок. Чекати на перемогу.

Прощаємось. Кладу трубку. Ні, щось забула. Передзвонюю.

– Люблю вас. Очень-очень сильно.

 

Женя Руда, власний кореспондент газети «Академія» у Львові