- Деталі
-
Опубліковано: Вівторок, 03 травня 2022, 03:29
24 лютого у всіх нас змінилося життя. Багато кому довелося покинути свої домівки і жити в очікуванні, коли все закінчиться. Уся Україна чекає, бореться, допомагає. У кожного своя історія.
Свою історію розказала випускниця кафедри ІСПР Олена Мосейко, яка у студентські роки була кореспонденткою медіагрупи «Академія». Як зазвичай, ми зберегли оригінальний стиль написання – задля більшої атмосферності.
«Росіяни відступили на Київщині і через Інтернет розлетілися фотографії Бучі. Я не писатиму про всі жахи, що там відбувалися, про те, що це нелюдяно і що ми ніколи це не забудемо й не пробачимо. Це все і так зрозуміло й загалом будь-які слова тут зайві.
Хочу сказати, що мене ці фотографії не здивували. І щодо цього в мене є одна гіпотеза.
Утікши з Костянтинівки на початку березня, спочатку я добиралася евакуаційним потягом. Через Харків та Київ. Ми кілька разів прощалися з життям (дурні перелякані й недосвідчені – харків'яни нас швидко навчили, що звук і вібрація від удару – це добре. Погано – коли чути звук, що наближається, – снаряд летить прямо у вас).
Так от, тоді не було цих фоток із Бучі, але були люди, які виїхали із Харківської та Київської областей. Я не бачила цього на власні очі, я тільки сиділа й мовчки слухала. А потім, через два тижні, уже покинувши кордон України, я слухала киянку Олену, і мозок мій відкладав усе це в папку «не підтверджене, чи можливі фейки».
Однак російські війська залишили деякі міста, і фото звідти – ну просто точнісінько, як і малювала моя уява. Ось як мені розповідали – усе так. Тільки на фотографіях ще не все видно… Тож, я навіть не здивувалася.
Чи може бути, що все, про що я чула від біженців, – правда? Чи могли існувати насправді ті звірства, почувши про які розум просто відхрещується і каже: «Ні, це вже перебільшення»?
А що, якщо це так. А якщо це реальність.
А що, якщо 2014-го російські військові взяли в полон дивізію з 50 українських солдатів, знущалися з них і всіх кастрували. А потім протягом декількох років майже всі з цих покалічених хлопців наклали на себе руки. Якщо це не вигадка, як вам таке.
Не передати словами страх, який огортає мене, коли я замислююся про російську пропаганду.
І не передати жодними словами сором, який щодня зі мною. Сором, що живучи тут і на власні очі спостерігаючи Донбас у 2014-му, я не включила критичне мислення і не склала два плюс два.
«Немає підтверджень, що це російські військові на Донбасі, Путін заперечує».
«Люди не від хорошого життя підтримали ідеї ДНР».
«Це інформаційна війна»…
Але настало 24 лютого і Путін уже відкрито їб..нув по Україні. Ми з батьками підскочили з ліжок від такої потужності вибуху та вібрації – а прилетіло до сусіднього міста, не до нашого. Як це можливо, що він наплював на весь світ і відкрито пішов бомбити іншу країну?
Так і хочеться запитати колишнього чоловіка (росіянина – ред.): «Ти все ще аполітичний? Путін досі не зробив тобі нічого поганого?».
Але колишній та всі аполітичні йдуть на..уй.
Життя в Росії та страждально отриманий ВНЖ – на..уй.
Усі плани, цілі, мрії та життя у своєму «коконі» (я не лізу в політику) – на..уй.
Перейшли межу, пройшли точку неповернення. Я все ще щиро люблю і дорожу своїми близькими друзями (які є росіянами, так). Але Росія з літерою «Z» та довбо..бами на кшталт «Можемо повторити»…
Найбільше зараз жалкую про те, що немає раю та пекла. Що Путін не горітиме у вічному вогні. Що він просто здохне рано чи пізно, і на цьому йому все скінчиться. Заздрю вірянам зараз».
