Доля краматорського поета

Зазвичай люди технічних спеціальностей мають тільки математичний склад розуму. Але наша Академія спростовує це твердження. Наші студенти, викладачі, співробітники та випускники мають поетичні душі. Тому і виник в ДДМА літературно-художній журнал «Альманах муз», де друкуються прозаїчні та поетичні твори наших митців. Зараз формується новий номер журналу, і ми хочемо познайомити читачів з творчістю поета, випускника нашого ВНЗ – Івана Федоровича Долі, вірші якого увійдуть до «Альманаху муз».

Народився Іван Федорович Доля 30 вересня 1937 року в м. Краматорськ, закінчив Краматорський індустріальний інститут (нині ДДМА) у 1969 році (факультет автоматизації і механізації машинобудівної промисловості, інженер-механік). Працював за фахом в різних установах і підприємствах – здебільшого машинобудівної промисловості.

Вірші почав писати зі шкільних літ, українською та російською мовами. Частина їх надрукована в різних виданнях ЗМІ, протягом багатьох років був учасником кількох заслужених хорових капел України у м. Краматорськ, Харков, Краматорського камерного хору. Колишній учасник літературного гуртка під керівництвом Миколи Олександровича Рибалка, у творчості спілкувався з письменниками Леонідом Горовим, Петром Пантелійовичем Василенко та іншими майстрами поетичного слова.

Наразі проживає в Краматорську.

Мой бесконечный монолог

Мой бесконечный монолог
беззвучен. Кто закат услышит? 
Ночь, истекая кровью, с ног
в забвенье валится. По крыше 
стучит чечетку звездочет.
Чего-то жаль, о чем-то – плачет
впотьмах потерянный сверчок.
Не отвечает милый мальчик.
Молчи… Я монолог – сама
цветами лета разукрашу.
Сафо, твой синий сарафан
испачкан белоснежной сажей.
И на подол легло пятно – 
едва заметное прохожим.
Клубника? Да откуда… Стол
скрывает скатерть. Кожа – тоже
скрывает пластик наших душ.
Морс выпит. Морзе не поможет.
Не отвечает верный муж…
И если всё в деснице божьей, -
куда стекает кровь из вен,
беззвучно вспоротых на крыше?
Мой монолог увидят все,
но ты ни капли не услышишь… 

Алина Остафийчук

*** 

Если кенаря посадить в клетку,
и еще – закрыть, положив холст – 
сверху – пусть бы и холст белый,
да и прутья из серебра. Прост
кенарь вроде бы – в жар-птицы
не записан, в Сирины не прошел.
Только грудка его так золотится,
словно солнце само отражает. Что
он может, когда – закольцован,
в саван спрятан да приручен?
И не светится даже… А петь – да что там!
И не думается ему – ни о чем.
Чахнет – числам не зная счету,
спит и спит – затекло крыло.
Если я тебя не увижу скоро –
станет тоже мне всё равно,
есть ли солнце за прочной клеткой
немоты. Разорви покров,
и пролей – в пелену рассвета  
свет – живой, серебристый, твой…

Алина Остафийчук

***

И не пишется, и не мается. 
Я по Аничкову мосту 
прогуляюсь – чужая странница. 
Мне оскалы гранитных скул 
ни о чем не напомнят. Промельком 
вдоль Фонтанки – скользит июль. 
И открытыми настежь окнами 
дышит выброшенный во тьму 
предрассветную – город гениев, 
привидений, временщиков. 
Не ростральные, а расстрельные 
глыбы горя. И рядом – Бог 
в белоночном убранстве – светится, 
и не ясно – горит ли дом  
или жжет позолота – месяцу 
на щербатом боку клеймо. 
Не нужны, мол, царям соглядатаи. 
И записывать – ни к чему. 
Вот и я заворожено – шаркаю 
по стоящему вечно – мосту. 
И не дышится, и не мается. 
На Литейном – лепечет дождь. 
И никто не пытает странницу: 
у канала – кого ты ждешь?

Алина Остафийчук

Незалежна Україна!

Україно моя, незалежна моя,
У житті ти моїм друга мати.
Я – кровинка твоя, ми – єдина сім’я.
Мені любо тобою пишатись.

Тобі важко було, ти боролась за нас,
За майбутнє свого покоління.
У далекий свій час думу думав Тарас,
Коли ж згине народне терпіння.

Ми, шановні мої, у прориві живем.
Не дозволимо нас роз’єднати.
Незалежність свою у віках збережем.
Не дозволимо нас ображати.

Ми – пісенний народ, працелюби землі.
Поважаєм свою Батьківщину.
Ми долаєм журбу, переносим жалі:
Боронімо свою Україну!

Іван Тарасенко

Калини грона у буремні дні
І в грози квітне Україна –
– Геть, розбрат!
В ній квітую я!
Бо всі ми є сім’я єдина,
Всеукраїнська ми сім’я,

Там височить Карпат Говерла…
Дніпрова синь, смарагд лісів…
Не кида смуток «Ще не вмерла…»
В хорал з мільйонів голосів.

Донецький простір… Пил полинний
Сяга в гіркотах дна душі.
– Здолаєм чвари неодмінно! –
Дзвенять в натузі лемеші.

Переорати те потрібно,
Що родить кукіль, не жита…
На землю нашу стань-мо гідно! –
Для всіх це спільна є мета.

Життєва суть без застережень  
Живе між нас роки й віки.
Це стверджує, –
		В тім, 
			Без обмежень,
Калини плід.
		– Не навпаки.
Почуймо, брат, прадавні дзвони –
Відлуння свят минулих літ!...
Всміхнулись їм калини грона,
І я всміхаюсь їм в одвіт.

				Іван Доля

***

Легонько сумрак лёг на плечи, –
Сверкнул, прощаясь, луч заката,
И соловьиные раскаты
Спешат услышать звезды – свечи.

Пространству душу я открою;
Пестрят созвездья белых точек
Цветков, раскрывшихся из почек 
И сад укрывших пеленою.

Красив наряд и слив, и вишен!
Набрал свой ход, звеня, апрель.
Весны дополнив акварель,
Вершит Луна полет неслышен.
				
				Иван Доля