ДРУЗЬЯМ

Давайте просто жить, и, встретив день улыбкой,
Скорее протереть туманное стекло,
Забыть и сны,  и ночь с луною зыбкой,
Раскрыть лучу ладонь и ощутить тепло.

Давайте выйдем в сад, а может в степь, в покосы,
Оставить след босой во влажной мураве,
Слезу заметить на губах прохладных розы,
Припасть к её губам и замереть в траве.

Давайте жизнь любить, а в этой жизни – близких,
И вырастить детей, всего себя отдать,
И в сумрак не упасть до побуждений низких,
Да за червонец друга не продать!

Давайте же дружить, ведь это нам так нужно!
И дружбу, как цветы, лелеять и дарить,
А в день рожденья друга,
	как в день рожденья дружбы,
Все души просветлив, мы будем петь и пить!

Владимир Федоринов


Квітонька серця

Вже осінь минула, й зима сивочола
Мої підсумовує грішні літа...
Та я із земного не маю нічого,
Лише з підвіконня, ні з того, ні з чого,
Глянь, квітка, як лебідь, у небо зліта!
То ж я поливав її більше півроку:
Зеленеє  листя і більш нічого...
Та ось, наче  казка, розквітла нівроку
Узимку, уже після Нового року,
Червоная квітонька серця твого!
І тягнеться, наче живая, до Сонця,
І душу кохану свою розкрива,
І дивляться люди на моє віконце:
Мовляв, серед лютого в місті дива -
Гень, жевріє квітка якогось чухонця.
Нічого не мав і нічого не маю,
Хоч стажу вже більш ветерана труда,
Та як і в дитинстві тікаю до гаю
І там свою зіроньку-квітку кохаю,
Та й лину, як квітка, до неба-дива.
Бо тут, серед, світу, нема в людях квіту,
А той, що і є, обриває юрба,
Та я сподіваюсь дожити до літа,
Де  встане моя різнобарвна вся свита -
І  кращого щастя для мене нема!
Аж там, серед квітів, тебе я зустріну, 
І там стане квітом ковил - сивина,
І я своїм серцем до тебе прилину, 
Нехай вже не знайдем в коханні дитину,
Та нічку Купальську проведем без сна.
Там зорі живі є, дерева живі є,
Там ока чужого не видко, нема,
Нема непорочної Діви Марії -
Там наші язичницькі справдились мрії,
І править всю службу Природа сама!
Кохаються риби, кохаються птиці,
І квіти, і бджоли, і все, що живе!
Он глянь, як цілуються дикі горлиці,
Отак ми з тобою зійшлись на суниці,
І многая літа зозуля кує!
І думка моя ростина свої крила, 
І ти коло мене - як квітка жива.
І нас на життя надихає Ярило, 
І Мати-Природа для нас наярила
Від рясного квіту багаті жнива!

Анатолій Кібірєв


Тишина
Гладит тишина холодной лапкой
Серебром израненную прядь.
Ты поверь, любовь терять не жалко,
Страшно – самому себя предать!
 
Смотрит тишина из подворотни – 
Никуда ты парень не уйдешь!
Сколько у тебя их было? Больше сотни?
Но такой  – вовек ты не найдешь....
 
В тишине растут мои сомненья,
В тишине твой голос не звучит!
Тишине принадлежат мгновенья
Те, что никогда не пережить.
 
Потому гоню ее сурово,
И пойду гулять я под дождем!
Верю, встречу милую я скоро,
Отразит нас лужица вдвоем!

Михаил Милявский

ЦАРИЦА
Стерлась платина кольца,
пальцы пролесками стали.
Спит царица без венца – 
вся как есть – земля и знанье.
Кто ты – милая Лилит
или Черная Мадонна?
Под ногами пол горит,
и запекшиеся волны
застывают хрусталем.
Бросишь сребреники в море –
обернутся смертью. Соль
проступает на подоле.
Сгинь, египетская тьма,
хризантема, льни пожарче!
Босиком идет Она –
в рукаве подарки прячет.
И в Грааль течет вино
из надреза у запястья.
Кто ты – дева в кимоно
или вестница несчастья?

Стерлась платина кольца,
и ножи уже не родит
нива. Где твой мудрый царь?
Захлебнувшись половодьем,
жемчуг лег на дно страниц,
и лимит любви исчерпан.
Ты – из рода дьяволиц,
в усыпальнице прощенья
успокоилась. Но день 
будет, вспомнит свет сивилла.
По волнам вернется Лель
к Ладе. Выкалит Ярило
чистых сребреников – соль
и росой на землю выльет.
Всё проходит, да не всё
забывается. Полынью 
пахнет белая постель.
И царица горько плачет.
Значит, люб земле апрель,
и осколки – на удачу…

Алина Остафийчук

Г.С.Сковорода
(1722 – 1794)

Блищав у хвилях височині
Захмарний вільний, мудрий Птах.
Співав на славу Україні,
Собі – на шану у віках.

Він бачив війни і знамення,
Духовні золоті сади…
У мандрах склалося учення
Григорія Сковороди.

Європа, Київ, Харків, Пітер…
Де та країна рівних прав?..
Храм Етики творив із літер, 
Із нот Гармонію складав.

Просила Лавра: – Стань між нами
Стовпом наук! – Та не схотів:
– Стояти скутим ланцюгами
Серед нетесаних стовпів?

Співав в Капелі сам чудово 
І часто бачив віщі сни.
Із Києва пішов раптово
Перед навалою чуми...

Він споглядав Людську виставу,
В Сатирі язви лікував.
А Світ – ловив його на Славу.
Ловив, та так і не спіймав!..

Ігор Шередеко